Цікаві факти про сенбернарів

Сенбернар (Бернардинська собака) – порода собак, що відноситься до групи молосів гірського типу, відома, принаймні, з XVII століття. Розрізняють два різновиди: короткошерстих і довгошерстих сенбернарів.

Походить від азіатських догоподібних собак (найвірогідніше – від мастифів Тибету), яких завозили в Європу і схрещували з місцевими собаками. Виведена швейцарськими ченцями для виконання функцій в’ючної тварини, сторожа, собаки-поводиря і собаки-компаньйона. Є національною породою Швейцарії.

Сенбернари – віддані й дуже слухняні собаки. Вони люблять людей, а з дітьми поводяться дуже дбайливо і акуратно. Однак є один недолік, з яким досить важко впоратися – сенбернари не дуже полюбляють маленьких собак. Але якщо цуценята вирощуються разом, то в подальшому є надія, що жити вони будуть дружньо.

Сьогодні сенбернари нечасто зустрічаються. Представники цієї породи відносяться до числа найбільших і найважчих собак. Середня тривалість життя цих собак становить близько 10 років.

Сенбернар – найцікавіші факти

Цуценя сенбернара, якому близько 2 місяців.

• Свою назву порода «сенбернар» отримала від назви монастиря Святого Бернара, який розташований у Швейцарських Альпах. Ще в XI столітті чернець на ім’я Бернар заснував тут притулок для мандрівників, який був названий його ім’ям. У той час притулок вважався одним з найбільш високогірних житлових місць, він розташовувався на висоті понад 2 400 метрів над рівнем моря.

• В тутешніх місцях більшу частину року температура знаходиться нижче позначки у 0 градусів, часто бувають рясні снігопади і хуртовини. Для порятунку подорожніх, що потрапили в снігові лавини, ченці використовували собак. Коли саме це сталося, залишається невідомим. А перші документальні записи про застосування собак в якості рятувальників відносяться до початку XVIII століття. Причому повідомлялося, що собаки добре пристосовані до тутешнього клімату і відмінно знають свою роботу. Але з’явилися вони в монастирі задовго до XVIII століття.

• Кінологи не можуть точно сказати, які собаки були прабатьками сучасної породи «сенбернар». Є припущення, що це результат схрещування догів з мастифами. Але сенбернари XVII – XVIII століть дещо відрізнялися від тих, яких ми бачимо сьогодні. Три століття тому вони були менш масивні і більш рухливі. Відрізнялися здатністю знаходити людей під товстим шаром снігу.

• За приблизними підрахунками, за весь цей час собаки з монастиря Святого Бернара врятували близько 2 500 людських життів. Справжньою легендою став пес на прізвисько Баррі, який жив у монастирі на початку XIX століття. За дванадцять років він врятував 40 людей. А одного разу приніс у монастир дитину, подолавши по глибокому снігу близько 5 кілометрів. Псу-герою навіть був встановлений пам’ятник. А у власників сенбернарів з’явилася традиція: давати кличку Баррі найбільшому цуценяті в посліді.

• На завдання сенбернари виходили з сумкою, прикріпленою на боці або на спині. У ній знаходився аварійний запас – медикаменти, вода і продукти. Часто сенбернарів зображують з невеликою діжкою на нашийнику. Вважалося, що в ній знаходиться алкоголь, щоб подорожній зміг зігрітися. Але це всього лише фантазії художника Едвіна Ландсіра, який зображував такі барила на своїх полотнах.

• Сенбернарів-рятувальників вчили працювати в парі. На пошуки відправлялися самець і самка. Після того, як їм вдавалося розкопати подорожнього з-під снігу, самка залишалася на місці, намагаючись зігріти замерзаючу людину, а самець відправлявся за допомогою до людей. Відомі випадки, коли сенбернари рятували людей, вступаючи в сутичку з хижими звірами. А ось випадки агресії сенбернарів по відношенню до людей зустрічаються вкрай рідко.

• Століття наукового прогресу зробив свою справу. Вже в середині двадцятого століття в монастирі Святого Бернара було прийнято рішення про припинення подальшого розведення собак, оскільки роботи у них практично не залишилося, а утримання обходилося в пристойну суму. Лише під тиском громадськості невелику кількість собак все-таки залишили в монастирі. У 1967 році був утворений Світовий союз клубів сенбернарів, центр якого знаходиться в швейцарському місті Люцерн.

• Сенбернари відрізняються величезними розмірами. Вага псів нерідко перевищує 100 кілограмів. При цьому тривалість життя у сенбернарів одна з найнижчих серед собак всіх порід. Навіть при гарному догляді і відсутності захворювань деякі сенбернари доживають до 10-річного віку. Крім того, сенбернари важко переносять самотність, вже через добу вимушеного усамітнення у собак починається депресія.

Сенбернари у Альпійських горах. Один з них – з класичною діжкою на шиї.

• В середині минулого століття радянські кінологи в розпліднику «Червона Зірка» вивели в результаті схрещування сенбернара і кавказької вівчарки нову породу, яка отримала назву «московська сторожова».

• У 2017 році сенбернар на прізвисько Мочі потрапила до Книги рекордів Гіннеса, як володарка найдовшого язика, серед всіх собак, що живуть нині. Рекордсменка мешкає у штаті Південна Дакота, і довжина її язика становить 18,5 сантиметра. Але раніше жили собаки і з більш довгими язиками. Рекордсменом за всю історію вважається пес породи «боксер» на прізвисько Бренді з американського штату Мічиган. У Бренді язик був набагато довший – 43 сантиметри. Але Бренді помер ще у 2002 році.

• Найважчим (документально підтвердженим) сенбернаром був пес на прізвисько Бенедиктин-молодший Шварцвальд Хоф, який жив у вісімдесятих роках минулого століття у Мічигані, США. У п’ятирічному віці Бенедиктин-молодший важив 140,6 кілограмів, а висота рекордсмена в холці досягала одного метра.

• Сенбернари відрізняються ще й величезною силою. Наприклад, у 1978 році сенбернар на прізвисько Райттес Бренді Бір зрушив з місця вантаж, вага якого становила 2905 кілограмів. При цьому сам рекордсмен значними (за мірками собак своєї породи) габаритами не володів. Його особиста вага не перевищувала 80 кілограмів.