Сенбернар (Бернардинська собака) – порода собак, що відноситься до групи молосів гірського типу, відома, принаймні, з XVII століття. Розрізняють два різновиди: короткошерстих і довгошерстих сенбернарів.

Походить від азіатських догоподібних собак (найвірогідніше – від мастифів Тибету), яких завозили в Європу і схрещували з місцевими собаками. Виведена швейцарськими ченцями для виконання функцій в’ючної тварини, сторожа, собаки-поводиря і собаки-компаньйона. Є національною породою Швейцарії.

Сенбернари – віддані й дуже слухняні собаки. Вони люблять людей, а з дітьми поводяться дуже дбайливо і акуратно. Однак є один недолік, з яким досить важко впоратися – сенбернари не дуже полюбляють маленьких собак. Але якщо цуценята вирощуються разом, то в подальшому є надія, що жити вони будуть дружньо.

Сьогодні сенбернари нечасто зустрічаються. Представники цієї породи відносяться до числа найбільших і найважчих собак. Середня тривалість життя цих собак становить близько 10 років.

Сенбернар – найцікавіші факти

Цуценя сенбернара, якому близько 2 місяців.

• Свою назву порода «сенбернар» отримала від назви монастиря Святого Бернара, який розташований у Швейцарських Альпах. Ще в XI столітті чернець на ім’я Бернар заснував тут притулок для мандрівників, який був названий його ім’ям. У той час притулок вважався одним з найбільш високогірних житлових місць, він розташовувався на висоті понад 2 400 метрів над рівнем моря.

• В тутешніх місцях більшу частину року температура знаходиться нижче позначки у 0 градусів, часто бувають рясні снігопади і хуртовини. Для порятунку подорожніх, що потрапили в снігові лавини, ченці використовували собак. Коли саме це сталося, залишається невідомим. А перші документальні записи про застосування собак в якості рятувальників відносяться до початку XVIII століття. Причому повідомлялося, що собаки добре пристосовані до тутешнього клімату і відмінно знають свою роботу. Але з’явилися вони в монастирі задовго до XVIII століття.

• Кінологи не можуть точно сказати, які собаки були прабатьками сучасної породи «сенбернар». Є припущення, що це результат схрещування догів з мастифами. Але сенбернари XVII – XVIII століть дещо відрізнялися від тих, яких ми бачимо сьогодні. Три століття тому вони були менш масивні і більш рухливі. Відрізнялися здатністю знаходити людей під товстим шаром снігу.

• За приблизними підрахунками, за весь цей час собаки з монастиря Святого Бернара врятували близько 2 500 людських життів. Справжньою легендою став пес на прізвисько Баррі, який жив у монастирі на початку XIX століття. За дванадцять років він врятував 40 людей. А одного разу приніс у монастир дитину, подолавши по глибокому снігу близько 5 кілометрів. Псу-герою навіть був встановлений пам’ятник. А у власників сенбернарів з’явилася традиція: давати кличку Баррі найбільшому цуценяті в посліді.

• На завдання сенбернари виходили з сумкою, прикріпленою на боці або на спині. У ній знаходився аварійний запас – медикаменти, вода і продукти. Часто сенбернарів зображують з невеликою діжкою на нашийнику. Вважалося, що в ній знаходиться алкоголь, щоб подорожній зміг зігрітися. Але це всього лише фантазії художника Едвіна Ландсіра, який зображував такі барила на своїх полотнах.

• Сенбернарів-рятувальників вчили працювати в парі. На пошуки відправлялися самець і самка. Після того, як їм вдавалося розкопати подорожнього з-під снігу, самка залишалася на місці, намагаючись зігріти замерзаючу людину, а самець відправлявся за допомогою до людей. Відомі випадки, коли сенбернари рятували людей, вступаючи в сутичку з хижими звірами. А ось випадки агресії сенбернарів по відношенню до людей зустрічаються вкрай рідко.

• Століття наукового прогресу зробив свою справу. Вже в середині двадцятого століття в монастирі Святого Бернара було прийнято рішення про припинення подальшого розведення собак, оскільки роботи у них практично не залишилося, а утримання обходилося в пристойну суму. Лише під тиском громадськості невелику кількість собак все-таки залишили в монастирі. У 1967 році був утворений Світовий союз клубів сенбернарів, центр якого знаходиться в швейцарському місті Люцерн.

• Сенбернари відрізняються величезними розмірами. Вага псів нерідко перевищує 100 кілограмів. При цьому тривалість життя у сенбернарів одна з найнижчих серед собак всіх порід. Навіть при гарному догляді і відсутності захворювань деякі сенбернари доживають до 10-річного віку. Крім того, сенбернари важко переносять самотність, вже через добу вимушеного усамітнення у собак починається депресія.

Сенбернари у Альпійських горах. Один з них – з класичною діжкою на шиї.

• В середині минулого століття радянські кінологи в розпліднику «Червона Зірка» вивели в результаті схрещування сенбернара і кавказької вівчарки нову породу, яка отримала назву «московська сторожова».

• У 2017 році сенбернар на прізвисько Мочі потрапила до Книги рекордів Гіннеса, як володарка найдовшого язика, серед всіх собак, що живуть нині. Рекордсменка мешкає у штаті Південна Дакота, і довжина її язика становить 18,5 сантиметра. Але раніше жили собаки і з більш довгими язиками. Рекордсменом за всю історію вважається пес породи «боксер» на прізвисько Бренді з американського штату Мічиган. У Бренді язик був набагато довший – 43 сантиметри. Але Бренді помер ще у 2002 році.

• Найважчим (документально підтвердженим) сенбернаром був пес на прізвисько Бенедиктин-молодший Шварцвальд Хоф, який жив у вісімдесятих роках минулого століття у Мічигані, США. У п’ятирічному віці Бенедиктин-молодший важив 140,6 кілограмів, а висота рекордсмена в холці досягала одного метра.

• Сенбернари відрізняються ще й величезною силою. Наприклад, у 1978 році сенбернар на прізвисько Райттес Бренді Бір зрушив з місця вантаж, вага якого становила 2905 кілограмів. При цьому сам рекордсмен значними (за мірками собак своєї породи) габаритами не володів. Його особиста вага не перевищувала 80 кілограмів.

Якщо вам сподобалася стаття, будь ласка, поділіться з друзями в соцмережах!