Як у Європі з’явилася мода на великі перуки
Усім нам добре знайомий образ аристократа XVII-XVIII століть.
Панчохи, пишний мереживний комір, туфлі з пряжками і розшитий золотом камзол.
А ще – величезна напудрена перука.
Остання деталь завжди викликає найбільшу кількість питань, адже вона виглядає не надто практично.
То як же з’явилася мода на чоловічі перуки, і що означав цей елемент іміджу дворянина?
Чоловіча перука, або як її ще називали «алонж», два століття була невід’ємною деталлю гардеробу будь-якого знатного чоловіка. Носили її лише аристократи і це була чи не головна ознака високого статусу в суспільстві. Але мода на алонжі з’явилася не з любові до естетики та витонченості, а завдяки низькому рівню медицини та комплексам високородних осіб.
Першим законодавцем моди на перуки став французький король Людовік XIII, який жив у XVII столітті. Монарх почав рано лисіти й дуже цього соромився. Для короля виготовили десятки пишних алонжів різних фасонів, переважно з темного волосся. Але справжньої популярності вони набули за його сина – Короля Сонця Людовіка XIV.
Черговий правитель на ім’я Луї почав втрачати волосся ще у 19 років. Дуже комплексуючи з цього приводу, король зібрав 48 найкращих перукарів країни і наказав їм виготовити величезні перуки, що нагадують левову гриву.
Варто уточнити, що у Франції раніше зовсім не так ставилися до облисіння, як нині. З часів племен франків пишна шевелюра вважалася ознакою мужності та сили.
Лисий король Франції – що могло бути смішніше в країні, де довгі локони шанувалися з давніх-давен, а королі ніколи не стригли волосся. Приблизно такий самий культ волосся був у сусідніх Британії та Німеччині. При цьому саме у XVII-XVIII століттях в Європі, як ніколи, загострилася проблема облисіння. Причин було декілька.
Свинець, віспа та сифіліс
Насамперед, волосся чоловіки і жінки втрачали через свинець та ртуть. Величезна кількість цих небезпечних елементів містилася у ліках та косметичних засобах. Без пудри і білил обійтися було не можна – епідемії віспи, що періодично прокочувалися Європою, залишали на обличчях людей, що вижили, рубці. Їх покривали товстим шаром пудри на основі свинцевих білил.
Другим бичем на той час стали венеричні захворювання. Суворі середньовічні принципи християнських чеснот вже не мали такого великого значення. Аристократи нестримно вдавалися до розпусти, нагороджуючи один одного «поганою хворобою».
Сам по собі сифіліс не сприяє пишності волосся. Але його ще й лікували засобами на основі ртуті. Те волосся, яке пощадила хвороба, ставало жертвою меркуріалізму. Тому лисі дворяни були зовсім не рідкістю.
Про проблеми, пов’язані з сифілісом, розповідав у своєму щоденнику Семюель Піпс. Він був британським чиновником морського відомства і жив у другій половині XVII століття. Брат Піпса підхопив венеричне захворювання, але Семюеля турбувало не його здоров’я, а власний імідж.
«Якщо мій брат виживе, то він не зможе показати свою голову в пристойному суспільстві – для мене це буде дуже великою ганьбою».
Як ми бачимо, в суспільстві того часу волосся мало настільки велике значення, що навіть лисий брат міг залишити пляму на репутації.
Біда з облисінням не щадила монархів по всій Європі. Король Англії Карл II, двоюрідний брат Людовіка XIV, теж облисів і, як і родич, замовив собі цілу колекцію величезних перук. Королі завжди були законодавцями моди. Тому зовсім не дивно, що коли два наймогутніших правителя Європи обзавелися перуками, їм стали наслідувати.
Перуки і особиста гігієна
Вже в другій половині XVII століття майже всі аристократи Європи мали у своєму розпорядженні перуки. У когось був один алонж, а хтось замовляв десятки на всі випадки життя. Задоволення це було не з дешевих, але краса вимагала жертви. Тим більше, що перуки значно спростили життя дворян.
Європу непокоїли не тільки віспа та сифіліс, а й банальні воші. Час, який ми вважаємо епохою Просвітництва, насправді був періодом темряви та бруду. Купання вважалося долею простолюдинів, одяг вважали за краще не прати, а провітрювати, а сморід від немитих тіл заглушували парфумами. Медицина перебувала в убогому стані і, на думку багатьох, поступалася навіть античній.
Воші атакували королів, баронів і простих шинкарів. Якщо звичайній людині можна було поголити голову і пов’язати хустку, то аристократ не міг дозволити собі такої вільності. Високорідні голили залишки волосся, які пощадили ртуть і хвороби, а лису голову прикривали величезним алонжем.
Виготовляли перуки із натуральної сировини. Найдешевшими були вироби з кінського волосу та козячої шерсті, а найдорожчими – зі справжнього волосся. За алонжами треба було доглядати. Королі та графи утримували окремих слуг, які займалися їх перуками.
Перуки потрібно було не лише розчісувати, а й провітрювати, а ще покривати ароматизованою пудрою. Якщо виріб втрачав форму, то його відносили перукарям, і ті його відновлювали. Щоб позбавити алонжі живності, їх кип’ятили або обробляли різними їдкими складами.
Мода на перуки протрималася до кінця XVIII століття, а потім пішла на спад. У Франції велику роль у її занепаді зіграла буржуазна революція. Багато власників перуків тоді втратили свої голови, а ті, що дивом їх зберегли, вже боялися показувати свою приналежність до еліти.
