Визначення генія досить широке і розмите. Наприклад, можна сказати, що геній – це той, хто на простому і звичному матеріалі будує конструкцію, яка раптом починає ефективно працювати. Тобто, головна суть генія – бачити предмети під незвичайним ракурсом. У військовій справі таких особ теж хватає.

Наприклад, візьмемо хоча б Наполеона Бонапарта. Корсиканець не відрізнявся ні власною чарівністю, ні надто гарною освітою, ні зовнішніми даними. Та й кар’єра його завершилася якось не дуже блискуче – на острові Святої Єлени в далеких закутках світу. Але сучасники бачили у ньому найбільшого військового генія, навіть у часи його вигнання. Так у чому ж проявився дар цієї нехай і жорстокої, надмірно честолюбної і аж ніяк не найприємнішої людини?

Французьке каре в Битві при пірамідах, 1798 рік.

Це питання можна пояснити на прикладі тактики французів за часів наполеонівських воєн – чим вона відрізнялася тоді від загальноприйнятої. І розпочати доведеться здалеку, для простоти розуміння.

Як відомо, першими в Європі користуватися вогнепальною зброєю більш-менш слушно навчилися іспанці. Проблема була не у вражаючій силі зброї – її якраз вистачало. А в малій швидкості перезарядки та жахливій точності дульнозарядних гладкоствольних зразків. З цієї причини потрібне було ущільнення строю солдатів, що давало максимальну концентрацію вогню. Адже навіть за Наполеона починали стрілянину ніяк не далі 200 кроків (приблизно 150 метрів).

Практикувався груповий вогонь. Цілилися трохи вище за ківер. А прицільно палили кроків на сто – цілилися під обріз чи в середину ківера. І все одно куля частіше за все летіла куди завгодно, але не в ціль.

З цієї причини пруссаки Фрідріха, наприклад, вели стрілянину зовсім не цілячись – все одно шанс потрапити був не такий вже й великий. Зате стріляли вони, завдяки системі муштри, разів п’ять, тоді, коли їхні опоненти з гріхом навпіл встигали вистрілити 2-3 рази.

Отже, повернемось до іспанців. Вони створили терцію – стрій із серйозною міццю вогню. Ось тільки дуже вразливий для артилерійської протидії. Так що, майже відразу почали вишукувати щось більш дієвіше і менш уразливе.

На початку XVII століття голландці знайшли необхідну «формулу» – нею стала лінійна тактика. Але голландське бачення питання страждало все тією ж самою громіздкістю ешелонування. І тому не дуже блищало на полях битв, поки ідею не доопрацювали пруссаки, скоротивши кількість ліній. І пізніше це значення неухильно скорочувалося, почавшись приблизно з десятка і закінчившись у XIX столітті загальноприйнятими трьома лініями.

Генерал Луї Лепік (відомий фразою: “Вище голови, панове, це всього лише картеч, а не лайно”) на чолі кінних гренадерів у битві при Ейлау, лютий 1807. Художник Жан-Батіст Едуар Детайль, 1893 рік.

Власне, це виглядало так: батальйон розгортався в кілька ліній по фронту. Його фланги прикривала кавалерія, а артилерія поступово розпорошувалася за спиною цього формування. І вигравав той, хто зумів порушити лінію супротивника, прорвати її.

Ті ж пруссаки навчилися досить регулярно проламувати лінії опонентів, застосовуючи так звану косу побудову – один із флангів навмисно посилювався. Щоправда, гарно це виглядало здебільшого на папері та рівній місцевості. Варто було на полі бою з’явитися болотцю, чагарнику, парі-трійці пагорбів, як вся стрункість рядів могла порушитися – недарма армії того часу не дуже прагнули вести вуличні бої – неможливо ні контролювати, ні управляти військами. І добре, якщо армія, наприклад, як у французів, комплектувалася за системою рекрутської повинності. А якщо це були найманці, як у австрійців? Надто ненадійний «матеріал» без офіцерського нагляду.

Через нерівність реальних полів битв першу лінію стрільців стали висувати вперед (так звані застрельщики чи єгеря). Вони починали битви і вносили сум’яття до лав противника. А в разі чого цілком могли замінити лінійну піхоту, якщо місцевість була пересіченою. Щоправда, взагалі лінійне шикування було вразливим для кавалерійських атак противника. А тому піхоту тренували швидко перебудовуватись з лінії в колону – для протидії кавалерії. Щоправда, кавалерію могла замінити артилерія. І тоді доводилося швиденько перебудовуватись назад.

До епохи Бонапарта ця тактика була загальноприйнятою. І вона влаштовувала всіх, окрім французького імператора (тоді ще майбутнього). І він зумів довести її до досконалості. Здавалося б: все на видноті, все на поверхні, все просто. Але потрібен був лише один крок. Але зробив його чомусь саме Бонапарт.

По-перше, Наполеон доопрацював ідею Фрідріха про нерівномірне шикування. Але посилення частини лінії не було фіксованим, як в пруссаків. Міг посилюватись будь-який із флангів, а то і центр – все залежало від конкретної місцевості.

По-друге, частина сил мала можливість маневрувати в найближчому тилу вздовж фронту – цей резерв у потрібний момент перекидався на критичну ділянку для створення потрібної концентрації сил, потрібної переваги.

По-третє, польова артилерія Наполеона різко «схудла», зменшивши калібр і набувши мобільності. Таким чином, артилерія тепер не стояла статично, як раніше, а також могла перекидатися з однієї ділянки на іншу. Часто траплялося, що резервні війська противника розстрілювалися ще на марші, до виходу на позиції – саме на цей момент вони найбільш уразливі для гарматного вогню.

По-четверте, Наполеон розгортав у лінії лише частину піхоти. А основну масу вважав за краще вводити в бій саме колоною. Але щоб мінімізувати втрати від вогню супротивника, такі маневри йшли лише з урахуванням рельєфу – використовувалася будь-яка нерівність місцевості.

Наполеон у Битві при Бородіно. Художник Василь Верещагін, 1897 рік.

По-п’яте, щоб вводити в бій війська колоною, у якої більша швидкість маневру і пробивна сила, потрібно було придушити артилерію противника. І це завдання цілком вирішувалося все тією ж концентрацією своєї артилерії в потрібному місці і в потрібний момент. Але цю умову можна здійснити лише за відпрацьованої взаємодії необхідних родів військ. І ось тут Наполеон знову виявився вищим на голову за своїх супротивників.

До речі, якщо гармати французів і стояли на фіксованих позиціях, то їх частіше розташовували не за спиною розгорнутих у лінію батальйонів, а на стику частин – щоб мати можливість маневрувати вогнем і запобігти атаці кінноти в це вразливе місце фронту. Гармати тих часів могли просто змести вершників ще на підході, залишаючись невразливими для стрілецької зброї.

Власне, на цьому основні відмінності наполеонівської армії закінчуються. Але саме вони й дозволили французам досить довгий час, навіть за недосконалості стрілецької зброї (французькі рушниці у якості поступалися зброї супротивників), домінувати на полях битв.

Здавалося б, і справ зовсім небагато: узагальнити попередній досвід і оптимізувати дії всіх родів військ безпосередньо на полі битви. Але зробити це вдалося чомусь тільки Наполеону. Ймовірно, він не розцінював армію як набір різних за функціями елементів, а як єдиний механізм, взаємодія окремих вузлів якого має йти на досягнення спільної цілі.

Якщо вам сподобалася стаття, будь ласка, поділіться з друзями в соцмережах!