Лонгїр – це найпівнічніше у світі містечко з населенням близько двох з половиною тисяч осіб. Воно знаходиться на архіпелазі Шпіцберген (що належить Норвегії) – у місці проживання білих ведмедів, тому зброю носить при собі буквально кожен місцевий житель. А ще тут є паркувальні майданчики для їздових собак та занедбані шахти, навколо яких, власне, і з’явилося це містечко на самому початку XX століття.

Британська мандрівниця і журналістка Седі Уайтлокс розповіла про літню поїздку до Лонгїра, найбільшого населеного пункту та адміністративного центру норвезької провінції Свальбард на архіпелазі Шпіцберген.

«Незважаючи на те, що після прибуття в Лонгїр тут було дві години ночі, було ясно, як вдень, а температура трималася нижче 10 градусів Цельсія. Я наважилася відправитися з Осло до цього крихітного міста, в якому мешкає приблизно 2200 жителів. Я провела там два дні, дізнаючись про історію цього місця, яке раніше було центром видобутку вугілля, та залишки його минулого, які кинули іржавіти в холодному кліматі».

(Відзначимо, що за даними 2020 року населення Лонгїра становило 2417 осіб. Але продовжимо.)

Місто було названо на честь його засновника, інженера-підприємця Джона Манро Лонгїра (1850-1922), який заклав тут вугільний рудник у 1906 році. У 1916 році поселення було продано норвезької вугледобувній компанії Store Norske.

Під час Другої світової війни, після німецької окупації Норвегії у 1940 році, всі мешканці Лонгїра (765 осіб) були евакуйовані до Великобританії. А ось саме місто і більша частина навколишніх шахт були знищені у вересні 1943 року обстрілом з німецьких військових кораблів, але після війни їх швидко відбудували заново.

Університетський центр на Шпіцбергені.

З білими ведмедями тут особливі стосунки. Оскільки Шпіцберген є царством ведмедів, то буквально всі місцеві мешканці носять із собою зброю на випадок нападу, а кожен студент у місцевому університеті в перші дні занять навчається стріляти.

Так, у цьому невеликому поселенні є свій університет, що робить столицю Шпіцбергена унікальним місцем: тут знаходиться найпівнічніший університет у світі, найпівнічніша лікарня, найпівнічніша бібліотека тощо. А ще тут з 1948 року виходить щотижнева газета, кількість передплатників якої значно перевищує населення всього архіпелагу, а також побудовано Всесвітнє сховище насіння (у 2006 році, під егідою ООН) на випадок якоїсь глобальної катастрофи.

Оскільки у зимові місяці місцеві жителі пересуваються на снігоходах та собачих упряжках, тут навіть передбачені спеціальні паркувальні зони для собак.

«Прогулюючись головною вулицею міста з сувенірними та вуличними магазинами, я вирішила продовжити йти в долину, де на відстані побачила льодовик. Після того, як я пройшла повз десятки кольорових будинків у цегляних і темно-зелених відтінках (у місті працює спеціальний консультант з кольорової гами, щоб усі будівлі були пофарбовані у відповідні відтінки), оточуючий мене пейзаж ставав дикішим», – продовжує журналістка.

На темних схилах пагорбів британська журналістка помітила кілька занедбаних вугільних шахт із дерев’яними халупами.

Вуглевидобуток у місті та його околицях майже зійшов нанівець ще до початку 1990-х років, і на сьогоднішній день вугілля з єдиної діючої в Лонгїрі шахти йде в основному на потреби місцевої електростанції.

Сьогодні шахтарське колись селище перетворилося на важливий туристичний центр Норвегії, куди щороку прибувають тисячі туристів, щоб побачити чудову арктичну природу.

Лонгїр з висоти пташиного польоту.

В другій половині XX століття норвезька влада взяла курс на розвиток соціальної інфраструктури і нормалізацію життя в місті. З того ж часу починається значний розвиток туризму і науково-дослідної діяльності. Відкриття аеропорту у 1975 році стало важливою подією для життя Лонгїра, який поступово перетворився на популярний туристичний пункт.

Цікавий факт: у Лонгїрі діє закон, який забороняє вмирати на його території. У випадку, коли хтось тяжко захворів або ж стався нещасний випадок з потенційно летальним результатом, постраждалого повинні негайно переправити до якоїсь іншої частини Норвегії, де він і помре. Але навіть якщо людина помре в цьому місті, її все одно ховають на материковій частині Норвегії.

Причина прийняття такого закону – захист інших мешканців. Оскільки в умовах вічної мерзлоти тіла після поховання зовсім не розкладаються, віруси в трупах можуть вижити, то ж існує ризик зараження в майбутньому. Було виявлено, що вірус «іспанки» все ще присутній в організмах людей, які померли на початку століття, а останній інфікований недугою в цьому маленькому місті помер у 1917 році.

Якщо вам сподобалася стаття, будь ласка, поділіться з друзями в соцмережах!