Чому на Запорізькій Січі не було жінок?
Чимало авторів, у тому числі Микола Васильович Гоголь у своєму безсмертному «Тарасі Бульбі», згадували про те, що на Запорізьку Січ жінок не допускали. Існують і більш ранні згадки цього факту, як у літературі, так і в народній творчості.
Очевидно, що це старовинний усний переказ, що передавався з покоління в покоління, і не вірити йому немає причин.
Гоголь видав свою повість у 1835 році, а перше історичне дослідження життя запорожців, у якому порушувалася тема одностатевого складу Січі, написав історик Аполлон Олександрович Скальковський лише у 1841 році.
У першому ж розділі «Історії Нової Січі або останнього коша Запорозького» автор пише, що запорожці Низового війська, вирушаючи на Січ, давали обітницю безшлюбності.
Скальковський проводить аналогію між козаками та лицарськими орденами тамплієрів, іоаннітів і мечоносців, які також забороняли своїм членам одружуватися. Дослідник упевнений, що запорізькі козаки були українським православним лицарським військово-духовним орденом, щоправда, у особливій, адаптованій під православ’я та слов’янський менталітет формі.
Ця теорія має прихильників і в наші дні – сучасний історик Роман Багдасаров навіть опублікував наукову статтю «Земний образ ангельського воїнства. Запорізька Січ як православний лицарський орден». Але це одна точка зору, котра романтизує козаків і перетворює їх на захисників віри, а крім неї існує й інша, менш красива.
Український фольклорист Олександр Кривоший вважає, що зневага до жіночого суспільства у козаків була пов’язана з практикою нетрадиційних сексуальних стосунків, що існувала у Січі. Як приклад, Кривоший наводить «500 безсмертних» з грецьких Фів, а також японських самураїв, які ставилися до одностатевого сексу цілком лояльно. Прикладів таких військових союзів, скріплених «чоловічою любов’ю», в історії є достатньо.
Але заперечувати той факт, що серед запорожців було повно одружених чоловіків, не береться ніхто з літераторів і науковців. Навіть головний герой епічної гоголівської повісті, Тарас, був одружений і виростив трьох синів. Так, у Запорізьку Січ жінкам шлях був закритий, але сімейних воїнів там були раді бачити завжди. Щоправда, у тому випадку, якщо їхні дружини залишалися вдома. При цьому запорожець завжди міг повернутись до сім’ї, якщо Січ не воювала.
Один із найавторитетніших українських істориків – Михайло Грушевський стверджував, що в період розквіту Запорізької Січі, який припадає на XVI-XVII століття, у війську були як переконані холостяки, так і поважні сімейні чоловіки. Для багатьох одружених козаків Січ ставала справжнім тимчасовим притулком від побуту. Чоловік йшов у військо, брав участь у вільному козацькому житті, але «нагулявшись», будь-якої миті міг піти додому.
З різних джерел нам відомо, що незадовго до ліквідації Запорізької Січі у XVIII столітті її порядки дещо пом’якшилися і до жінок ставлення вже не було таким категоричним. У цей час існувала певна подоба козацької республіки, яка займала досить велику територію на так званому Великому Лузі – місцевості вздовж Дніпра, нижче порогів.
Під захистом військової могутності Січі козаки засновували села та хутори, де жили з дружинами і виховували дітей. При цьому в саму Січ, укріплену й живучу на казарменному положенні, представниць прекрасної статі не пускали, як і раніше.
Після знищення козацької республіки на українських землях ще довго відчувалися наслідки такого поділу і чоловіче населення чисельно переважало жіноче.
Запорожці не дарма називали себе «лицарством» і вважали військовою аристократією. У їхньому суспільстві було чимало від лицарських орденів Європи, але ще більше від первісного суспільства, вимушеного вводити гендерний поділ, щоб вижити на околиці цивілізації. Найбільш логічним поясненням того, що на Запорізьку Січ не допускали жінок, було побоювання козаків, що присутність жінок послабить їх лицарський дух.
