Ілюзія невразливості: ефективність лицарських лат
Середньовічні лицарі, з ніг до голови закуті в обладунки, здаються невразливими.
Але насправді десятки кілограмів добірної сталі лише знижували можливість отримати смертельне поранення.
Воїн, навіть одягнений в булатні лати, створені найкращими майстрами, міг отримати поранення, у тому числі смертельне.
Рівень захисту суттєво знижувався через конструктивні недоліки обладунків або завдяки зусиллям творців холодної зброї, які теж не гаяли часу даремно.
Вразливі місця будь-яких обладунків – це шви та стики у місцях, де знаходяться суглоби, а також оглядові та дихальні щілини у забралі шолома. Для того, щоб вразити лицаря у таких місцях, використовувався спеціальний «кинджал милосердя» – мізерикордія.
Таку назву цей тонкий і довгий кинджал отримав через те, що ним добивали, в основному, поваленого на землю супротивника, позбавляючи його від ганьби поразки та безрадісного життя з каліцтвами.
Леза деяких мізерикордій були чотиригранними і сильно потовщеними до рукояті. Таким кинджалом людина, що мала хорошу фізичну форму, могла пробити обладунок в будь-якому місці.
Однак у цієї зброї був один недолік – щоб її застосувати, потрібно було впритул підібратися до супротивника.
На початку XVI століття у «кинджала милосердя» з’явився близький родич – стилет. Цю зброю вигадали флорентійські зброярі і вона відмінно підходила для ураження суперника, одягненого в кольчугу або лускатий панцир. Тонне лезо могло пройти через комірку обладунку.
В епоху Відродження і навіть пізніше стилет був улюбленою зброєю найманих убивць. Ця зброя могла бути різної довжини, форми та конструкції.
Стилети виготовлялися складними і навіть прихованими в тростинах і палицях. Як і мізерикордія, стилет міг вразити лицаря через стик, на згинах або в районі пахви та паху.
Лучник або арбалетник, що віртуозно володів своєю зброєю, міг потрапити в незахищене місце стрілою. Саме через таке влучне попадання в щілину між нагрудником і шоломом загинув король Англії Річард Левине Серце. Хоча, швидше за все, попадання в шию короля було випадковим – постріл був зроблений з арбалета здалеку, з фортечної стіни.
Але щоб убити або покалічити закутого в обладунки воїна, було зовсім не обов’язково підкрадатися і цілитись у щілину між сталевими пластинами. Рублячі і дроблячі удари, що завдавалися з великою силою мечами, сокирами і булавами, також могли завдати володарю обладунків серйозної шкоди.
Переломи та забої за часів лицарів були дуже поширеними бойовими травмами. Зваливши лицаря з коня, можна було майже безкарно бити його чим завгодно, хоч каменем, бо стати на ноги без сторонньої допомоги людині в залізних латах було дуже складно.
Щоб знизити ушкодження від нищівних ударів по корпусу, нагрудники робили опуклими. Так створювалася буферна зона, що іноді допомагала врятувати від переломів ребра та хребет. Але від атаки списом на всьому скаку, ударів з розмаху клевцем, дворучною сокирою або молотом цей прийом врятувати не міг.
Але щоб там не говорили, обладунки могли врятувати життя своєму власнику, навіть якщо вони були не надто міцними.
Вбитий лицар був не надто цінним придбанням – за його тіло можна було виручити трохи, а ось живого знатного заручника можна було обміняти не тільки на гроші та цінності, а й на своїх воїнів, потрапивших у полон. Тому лицаря у обладунках намагалися взяти живцем і чим дорожче виглядали лати, тим делікатніше його полонили.
Для відносно дбайливого захоплення лицаря призначалася спеціальна зброя – менкетчер («ловець людей»), що мав вигляд насадженого на древко роздвоєного наконечника, з гнучкими «рогами», нерідко засіяними шипами.
Цей рогач з хитрим пристосуванням дозволяв захопити кіннотника або пішого воїна в обладунках за шию і безпечно утримувати на відстані і навіть конвоювати.
